1/40 "Мрійники" Гілберт Адер

!Sous les pavés, la plage

!Під бруківкою мостової - пляж

"Мрійники" Адера зухвало підморгували мені вже більше року, але з незрозумілих причин я обирала замість цієї, романтично-налаштованої на перший погляд, балетристики недуже популярний нон-фікшн, або ще щось. І оскільки я добровільно вляпалась в букчелендж, то і розпочати вирішила з чогось незвичайного. Тим більше, всі пам'ятають гарну звичку - спочатку читати книгу, а потім дивитись поставлений на її основі фільм. І, чесно кажучи, я керувалась можливість нарешті переглянути фільм.

Враження під час читання вкладались в доволі неоднозначну картину. По-перше, я очікувала щось приторно-романтичне, історію про нетрадиційну любов, французьку зухвалість і, навіть, психічні розлади. Натомість, чітко вловлений лейтмотив "франція. весна. 1968" натякав, що історія зовсім не про це. 

Це історія маленького світу, де живуть троє, троє незрілих, так по-дитячому егоїстичних, і так само по-дитячому наївних. Це історія, вирвана уявою (чи то здогадками) автора з лап розпусної молодості і викинута у контекст історичних подій. Це історія про мрійників, які ледь не пропустили кардинальні зміни в країні, сконцентрувавшись на пристрасті один до одного. 

Книга для мене чітко поділена на дві частини. І кожен має право виділити для себе важливішу. Нічого страшного, якщо ця доволі брудна і відштовхуюча любов на тьох сподобається вам більше, ніж тло, на фоні якго ця любов зародилась. Та для мене все ж найбільш хвилюючими видались моменти в книзі, де нежалежно від наших рероїв зароджувалась революція. Читала і розуміла, це нагадує мені Майдан Гідності. Перевернуті машини, вирвана бруківка, розгніваний натовп, літні парижани, які ховали у своїх квартирах студентів... Історія не лише повторюється, історія оживає, у книгах наприклад, історія про себе нагадує. Звичайно, передумови та першопричини різні, але революція на всіх виходить одна. 

Якщо когось по-справжньому хвилюють теми творчої та соціальної ідентичності - потрібно читати літературу серйознішу, але якщо кось хвилюють ці теми в контексті особистих переживань - читати "Мрійників" однозначно треба. 

Плюси:

+ Гілберт Адер окрім письменника та журналіста був кінокритиком, і всі свої знання про кіно він зробив вагомою частиною ідентичності головних героїв. Французька сінематика для мене є культурною мекою, яку я надіюсь відвідати в майбутньому. Кінематографічні алюцзії - важлива частина книги, хороша частина книги, що вписала в списки "переглянути" і "прослухати" ще кілька пунктів.

+ стиль письма фільмографічний, кожна деталь - зрима, читати - все одно що переглядати фільм.

+ травень 1968. Книга веде, наче за руку, вчити історію, приміряти історичні деталі однієї країни, на щоденні реалії власної.  

Мінуси:

- хто вони Тео, Ізабель та Метью? так і не змогла зрозуміти та проникнутись героями, їхні характери монохромні. За кожним з них одна риса характеру, що створює доволі плоский образ. А можливо так було задумано?

Преамбула 2.0

2015 був сповнений усяким життєстверджувальним лахміттям, сакральними дрібницями і абсолютно безтолковими важливостями, і от чекаючи початку нового 2016-го я згадую про дуже вигідно забутий блог, де б за рік мали нагромадитися десятки записів, про те, яка я класна, і як багато читаю, і як суперзібрано вмію втілювати думку в слові. І зараз я б мала сидіти і насолоджуватись реалізованою за рік крутою ідеєю і почуватися трошки менш нікчемною.

Але то історія не про мене.

А про мене - це читати книги насипами з різних жанрів, не дочитувати до кінця 20 сторінок і забувати книжки на роботі, в друзів, на вокзалі, а потім благополучно втрачати до них інтерес.

Про мене - це читати научпоп і біситись, бо я так не думаю і я не можу прийняти чужу думку.

Про мене - це перечитувати монографії про античне та середньовічне мистецтво і не розуміти, нащо я взагалі це читаю.

Про мене - зачитуватись біографіями симпатичних мені людей, а потім цих людей починати ненавидіти.

Про мене - це посередночі зрозуміти, що я не читала нічого взагалі вже більше місяця і обіцяти виправитись. Наступного вечора, наприклад. Наприклад, 20 сторінок і заснути. Ще на пів року.

Про мене і книги - ще багато чого, але ви знаєте все це і так, бо ви - всі, хто колись любив читати, а потім почав складати ідіотськи списки типу "Книжкві полиці 2015", придумуватити приколи типу букчеленджів і так далі - ви не читаєте, ви тільки плануєте бути начитаними і носити в своїх торбах томики Гессе і Пелевіна, всіх тих найкращих і наймодніших, класиків і нововідкриттів 21 століття.

Бо ті, хто просто читають, мають читання за хорошу щоденну звичку, наче їсти вівсянку на сніданок і пити 2 літри води в день, не пишуть в блогах, про свої плани.

Але це не про вас і не про мене. Про мене сьогодні наступне.

#bookchallengeua - я приєднуюсь. Без зайвих пояснень, списки і відсутність вродженого самоконтролю штовхають на от такі авантюри. Лівін і Бабкіна ставлять межу в 200 книг. Що ж, дя мене це надто. Я собі ставлю межу в 40 за рік. Відсьогодні.

Цілі ті ж, високі, що прописані в Преамбулі 1.0.

Удачі мені бути людиною, що читає.

Стівен Кінг "Країна розваг"

Отож, давайте домовимося одразу. Мені подобається Стівен Кінг. Він для мене розпочався відносно недавно, адже в час, коли всі підлітки зачитувались «книжковими хорорами», я вважала себе лякливою дівчинкою і читала натомість Сесилію Ахерн і Конан Дойля. Провинилась, зараховано.

Знову ж, Кінг розпочався для мене із «Зеленої милі», «Втечі із Шоушенку» та «Довгої прогулянки». Цих трьох творів вистачило, щоб раз і назавжди піднести Кінга до рангу генія у рамках мого літературного смаку. Майже генія, перепрошую. Ще надто мало прочитано, щоб розкидатися подібними фразами. Але, все ж, стоячи перед книжковою полицею в книгарні і трепетно тримаючи в руках дві книги, я думала «Країна розваг» чи «Містер Мерседес», «Країна розваг» чи «Містер Мерседес», «Країна…» чи «Містер…», і зробила неправильний вибір. Мабуть.

Бо «Країна розваг» - це книга, в якій для мене було замало тієї пульсуючої кінгівської напруги і забагато сторінок, на яких рівним рахунком нічого не відбувалась. Після прочитання не могла позбавитись від відчуття, що було замало ... всього. Замало динаміки, не надто глибоко підозра (це ж трилер?) вшкрябується в мізки, завузькі характери. 

Але, чотири сторінки схвальних відгуків він найкращих таблоїдів та глянцевих видань наштовхують мене на думку, що я щось випустила з уваги. Кінг досконалий оповідач, так, в "Країні розваг" розповідь тягнеться плавно без будь-яких вибоїн. Ти стоїш збоку (ба, навіть сидиш, бо зручно) і спостерігаєш за тим, як sweet Девін Джонс страждає від нерозділеного кохання, вкотре нагадуючи читачеві про любов до сумних записів та про те, що йому тільки 21. Але ж це повинен бути трилер, ну тобто, не останні 50 сторінок, а вся книга?

Але якщо відійти від рамок жанру, від стереотипів буквоїдства, забути про те, що в принципі очікувались дрижаки по хребту, коли ти читав історію Джойленду, але замість них було методичне заглиблення і всепоглинаючий спокій і роздуми, роздуми, роздуми... не про Джойленд - то і це непогано.

Таким чином, найбільше мені до душі рецензія Хюстон Хронікал 

"Він майстерний оповідач. Збирайтеся довкола багаття його письменницького дару, і він сплете вам збіса добру оповідку".

Так, це просто оповідка. Це не літературний тріумф, як здалося Мілвокі Джорнал. І не віха в американській літературі, як подумалось критикам із Чикаго Сан-Таймс. Але хто я, серйозно, щоб писати такі рецензії :)

Плюси +++

- історія Девіна Джонса і його підробітку влітку 1973 в парку антракціонів насправді не нудна, вона просто повільна. Якщо потрібно розслабитись і заглибитись в щось не відчуваючи перепадів душевного стану,  книга для Вас;
- історія хлопчика в інвалідному візку змусить Вас задуматись про себе (так завжди стається, коли в сюжет вплітають не зовсім здорових дітей);

- це Стівен Кінг і ви знайдете тут щось особливе тільки для Вас.

Мінуси ---

- я очікувала іншого, і все тут.

Преамбула

Чи хотілось Вам хоч колись відпустити кермо надскладної машини під назвою "моє життя" і покотитись к бісу далеко, щоб і не знати куди, як і власне чому котишся? Ви відповіли собі подумки, але я вмію вангувати і напевне скажу, - так, Вам цього хотілось.

А чи хотілось Вам зібрати до купи друзки глечика (це знову метафора про життя), склеїти їх силіконовим клеєм, чи зшити розірване шовковою ниткою, порозставляти крапки на І, порозкладати все по полицях? Мені - хотілось. Чим власне я і намірена зайнятись у 2015 - розкладати по полицях.

Про блог.

Я люблю читати. Але не надто вмію абсорбувати ідеї, запропоновані автором, так, як би нам (автору і мені) цього хотілось. Тому, я створюю книжкові полиці нового року, де до кожної книги зможу приколоти маленьку рефлексію. Це в свою чергу:

•  дасть можливість краще проникнутись ідеями, і, головне, не забувати, що цю книгу я уже виявляється читала;
• впорядковувати - це завжди супершоколадно;
• жанри і тематика книг, які потрапляють мені в руки, дійсно широка, тому, якщо хтось колись ненароком загляне сюди, зможе знайти (я надіюсь) для себе щось-цікаве-та-корисне.